знання прав

- confession after an inducement

Локк, Джон (1632, Рингтон - 1704) - англ. філософ. Освіту здобув в Оксфорді (ступінь бакалавра у 1656 р., магістра - у 1658 р.). Викладав в Оксфордському ун-ті риторику, давньогрецьк. мову, філософію. Од 1667 р. - секретар лорда Біллі (Шефтсбері), з яким він плідно співпрацював до смерті останнього (1683). Перша наукова стаття Л. була опублікована в Голландії, коли йому виповнилося 54 роки. Свій головний твір "Дослід стосовно людського розуму" Л. писав протягом 20 років. Хоча він витримав 4 видання і був перекладений на франц. та лат. мови, новизна висловлених Л. ідей викликала постійну критику. В Оксфорді філософські ортодокси навіть піддали твір Л. формальному осудові, на що його автор відреагував як на добру "рекомендацію книги". В центрі уваги Л. - проблема походження ідей, якій він дав емпіричне обґрунтування: немає "вроджених ідей", а людський розум першопочатково - це tabula rasa (чиста дошка), на якій досвід пише свої письмена. На відміну від Бекони, емпіризм якого має переважно методологічну спрямованість, Л. змістив акцент на теорію пізнання, передусім - на пізнання саме людської природи, а не природи як такої. Всупереч картезіанцям (зокрема, Мальбраншу), кембриджським платонікам та університетській схоластичній філософії він дійшов висновку, що всі людські знання мають досвідне походження, причому вони випливають не лише з зовнішнього (відчуття), а й з внутрішнього (рефлексія) досвіду. В основі будь-якого знання знаходяться прості ідеї, які виникають в результаті дії на людський розум первинних (протяжність, фігура, щільність, рух) та вторинних (колір, запах, смак, звук) якостей тіл. Із простих ідей утворюються складні, серед яких вирізняються три різновиди - модуси, субстанції, відношення. Л. вводить поділ знання також на три типи - інтуїтивне (виникає внаслідок порівняння ідей та встановлення їхньої подібності і відмінності); демонстративне (спирається на попереднє, виявляючи узгодженість чи неузгодженість ідей через опосередковуючі щаблі); сенситивне (сприйняття існування одиничних речей). Інтуїтивне знання стосується нашого власного існування (внутрішній досвід); демонстративне - існування Бога; сенситивне охоплює існування зовнішнього світу. Теза про існування Бога є наскрізною не тільки в "Досліді...", а й у "Другому трактаті про громадянське управління". Л. стверджує, що людині притаманні певні засадничі природні права, які є даром Божим усьому людству - право на життя, свободу і власність В. иникнення суспільства Л. обґрунтовує за допомогою теорії суспільного договору, однією із чільних ідей якої є ідея суверенітету народу: народ має право замінити своїх правителів (навіть шляхом революції), якщо вони не облаштовують його добробут та втрачають його довір'я І. деї природних прав людини та природного закону належать до засадничих у формуванні ідеології лібералізму. У висвітленні проблем релігії та міжрелігійних стосунків Л. - один із найпереконливіших фундаторів ідеї толерантності (яку він поширював і на атеїстів). У царині освіти головний акцент - на вихованні характеру й інтелекту.

[br]

Осн. тв.: "Лист про толеранцію" (1689); "Два трактати про управління" (1689); "Дослід стосовно людського розуму" (1690); "Думки про освіту" (1693); "Обґрунтованість християнства" (1695).

ДЕОНТИЧНА ЛОГІКА - розділ сучасної логіки, де досліджуються міркування з деонтичними висловлюваннями. До цих висловлювань входять слова: "дозволено", "заборонено", "обов'язково". Витоки логічного підходу до аналізу деонтичних модальностей можна знайти ще в працях Ляйбніца, який у 1672 р. написав працю "Елементи природного права", де спробував визначити основні нормативні модальності та виявити логічні відношення між ними. Він вважав, що на такі поняття, як "обов'язково", "дозволено", "байдуже", "заборонено" можна перенести всі основні положення логічного вчення Аристотеля, зокрема, його погляди на відношення між традиційними (алетичними) модальностями. Саме цією працею Ляйбніца було започатковано народження нового напряму логічних досліджень, а саме Д. л. Однак ідеї нім. вченого занадто випереджали свій час, потреби тогочасної науки та можливості розвитку логіки у XVII ст. Сучасники скептично сприйняли його концепцію, не оцінивши її новизни та новаторства, що призвело зрештою до її забуття. Лише у XVIII ст. науковці знову повертаються до аналізу цієї проблематики. Так, англ. філософ Бентам висунув у своїх працях ідею логіки повеління, або логіки волі О. днак, на відміну від Ляйбніца, Бентам вважав, що його вчення повинно стати новим напрямом логічного знання, відмінним від старої аристотелівської логіки. Плани Бентама не були реалізовані, він так і не зміг системно розвинути свої ідеї, сформулювати на їх основі обґрунтовану концепцію нової логіки А. встр. учений Малі у 1926 р. побудував одну з перших логічних теорій нормативних міркувань. Свою логіку він назвав "логікою волі" і запропонував для цього напряму логічного знання назву "деонтика". Назва "Д. л." була запроваджена пізніше, незалежно від Малі, фінськ. філософом і логіком Врігтом у 1951 р В. иділяють два основні етапи становлення Д. л. На першому етапі досліджувалися, по суті, не самі норми, а висловлювання, які їх описують. На другому етапі починають досліджувати вже власне норми, створюються логічні системи, де логіка норм розглядається як розширення темпоральної логіки (т зв. деонтико-темпоральна логіка), логіки дії або взаємодії. У Д. л. розглядаються деонтичні можливі світи, ідея яких була висловлена ще Кантом. Якщо в деонтично можливому світі є певна норма, то в деяких інших деонтичних світах ця норма виконується. Тобто у деякому можливому світі конструюються певні уявлення про належне, які виконуються в іншому можливому світі, між ними встановлюється відношення досягненості. Логічні теорії, в яких досліджуються деонтичні характеристики норм, знайшли широке застосування в різних науках, зокрема в праві. Так, розуміння логічних характеристик норм, знання логічних законів, яким вони підпорядковуються, дозволяє з'ясувати логічну структуру правових норм, більш точно прояснити предмет та методи правознавства. Окрім того, побудова численних логічних теорій норм дозволила певним чином навіть обґрунтувати можливість права як теоретичної дисципліни.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ - загальнонаціональний інтелектуальний центр, перший вищий навчальний заклад, де впродовж двох сторіч формувалася церковна та світська укр. еліта; наукова інституція, що об'єднувала тогочасний учений світ України і водночас осередок мистецтв, що притягував до себе діячів культури. Заснована 1632 р. як Києво-Могилянський колегіум (на базі злиття Київської братської школи та Лаврської школи) з ініціативи Київського митрополита Петра Могили. 1658 р., відповідно до Гадяцької угоди між Україною і Польщею, колегіум набув статусу академії. Цей статус 1670 р. було підтверджено польськ. королем Корибутом Вишневецьким і 1701 р. - рос. царем Петром І. КМА існувала до 1817 р. Значення КМА для подальшого духовного розвитку України полягає насамперед у здійсненні її інтелектуальними силами важливого за своїми наслідками культурного синтезу, метою якого було включення в українізовану греко-слов'янську духовну систему переосмислених надбань західної вченості і входжень України в європейський інтелектуальний процес як самобутньої культурної одиниці. Діяльність КМА спричинилася до зміни способу філософування в Україні (традиційне тяжіння до містичного споглядання змінилося переважною орієнтацією на схоластичний і новітній раціоналізм), до відокремлення філософії від релігії, до утвердження розуміння філософії як окремої системи теоретичних знань, що складається з раціональної, натуральної і моральної філософії Ф. ілософія КМА стала підґрунтям доби укр. бароко. Її можна було б визначити як укр. версію схоластики барокової доби, яка органічно поєднала характерні для укр. традиції ідеї з філософським змістом; синтезувала ідеї, що становили підґрунтя духовної творчості попередніх епох, з філософськими здобутками латинського Заходу, вписала в цю систему елементи таких різних філософських і світоглядних станів, як Ренесанс, Реформація, раннє Просвітництво; поряд з властивою цій філософії ретроспективністю й традиціоналізмом уможливила пошук шляхів включення елементів новітньої філософії, а також започаткувала формування ідей наукового знання. До сфери наукових інтересів вчених-могилянців входила антична спадщина (Платан, Аристотель, Плутарх, Сенека, Цицерон, Псевдо-Тален, Діоген Лаертський, Боецій), патристика (Августин, Климент Александрійський, Ориген, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, Василій Великий, Григорій Ниський, Григорій Назіанзин та ін.), схоластика (Петро Ломбардський, Тома Аквінський, Бонавентура, Альберт Великий, Туго Сент-Вікторський, Абеляр, Дуне Скот, оккамісти XIV ст., Раймунд Лумій, Авіценна, Аверроес, Суарес, Братиславський та ін.). З представників новітньої філософії в академії вивчали Мак'явеллі, Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника, Декарта, Ляйбніца, Вольфа, Баумайстера, Ліпсія, Греція, Спінозу, Гассенді, Ф. Бекона. Домінуюча в укр. думці неоплатонівська традиція (з характерною для неї етико-релігійною інтерпретацією смислів буття) від поч. XVII ст. доповнюється теоретично викінченою системою аристотелізму. Особливості рецепції західної філософії в лекційних курсах викладачів КМА відстежуються у доборі й інтерпретації ними філософських ідей західних мислителів, у їх тяжінні до тих філософів, які у своїх вченнях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили з'ясуванню проблем метафізики, схилялися до концептуалізму як більш поміркованого варіанту західної середньовічної реалістичної традиції. У XVII ст. філософія КМА забезпечила належний розумовий вишкіл і повагу до теоретичної думки, підготувавши ґрунт до осмислення і подальшого розвитку (хоч і в схоластичному оформленні) новітньої філософії в Україні. Починаючи від XVIII ст. вчені-могилянці включають у свої курси системний виклад основних положень античних атомістів, а також ідей Гассенді й Ф. Бекона (хоч і дають їм негативну оцінку). Неабияку схильність вони виявляють до філософських ідей Декарта й Ляйбніца. Останні засвоювалися переважно з поширених тоді в Україні творів популяризатора й систематизатора вчення Ляйбніца Вольфа та через підручник представника вольфіанської школи Баумайстера. Не менш популярним був у КМА підручник професора Сорбонни Пурхоція, відомого як радикального послідовника Декарта. В КМА найбільш послідовним прихильником картезіанської системи був Щербацький. У дусі духовних тенденцій епохи бароко вчені-могилянці поряд з питаннями теології велику увагу приділяли логіко-гносеологічній і натурфілософській проблематиці. В галузі етики найбільша увага зосереджувалася на проблемах взаємозв'язку волі і розуму, самопізнання, сенсу життя та вибору шляху досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро, а досягнення щастя розглядалось як компромісне поєднання задоволень тілесних та духовних потреб людини. До останніх належав також пошук пізнання істини, себто природи і Бога. Проблему взаємозв'язку волі і розуму могилянці розв'язували, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму, що утверджувала пріоритет розуму над волею, його моральний вплив на волю (через надання останній різних варіантів вибору між добром і злом). КМА увійшла в історію розвитку філософії в Україні також завдяки такій яскравій постаті, як видатний укр. філософ Сковорода, який тут навчався у роки 1734 - 1735 та 1744 - 1745. У галузі політико-правової думки чільні представники і вихованці академії - Петро Могила, Сильвестр Косов, Йосиф Тризна, Мілетій Дзик, Варлаам Ясиневський, Пилип Орлик - зробили помітний внесок у розвиток державотворчих ідей. Це стосується розмірковувань Петра Могили про роль церкви в державі, про необхідність утвердження в Україні влади сильного православного володаря, "філософа на троні"; спроб в академічних інтелектуальних колах обґрунтувати божественне право Богдана Хмельницького з метою розв'язання проблеми легітимності гетьманської влади в Україні; статей "Конституції" Пилипа Орлика та політико-правових ідей його ж меморіалу під назвою "Вивід прав України". Група вчених-могилянців, що працювала на терені Росії (Прокопович, Яворський та ін.), узагальнювала і розвивала досвід рос. політичних традицій. Так, Прокопович створив рос. просвітницько-абсолютистську версію теорії природного права й суспільного договору, а Яворський та Лопатин обґрунтували концепцію розмежування світської і церковної влад, обстоювали автономію церкви.

приобрести и приобресть

1) (добывать) набувати, набути, здобувати, здобути, добувати, добути и придобути що и чого, придбавати, придбати що и чого; (наживать) наживати, нажити що; (накопить, добыть в большом количестве) надбати, принадбати, напридбати, наздобути, наздобувати чого, (диал.) напахати, (о мног.) понабувати, по(з)добувати, попридбавати що и чого. [Розуму за гроші не здобудеш (Св. Пис.). Жалко стало того хазяйства, що він його своєю працею надбав (Грінч.). Придбали хутір, став і млин, садок у гаї розвели і пасіку чималу, - всього надбали (Шевч.). Що придбаєш, те і маєш (Приказка). Поїхав оце в ліс та й дров такого (очень много) напахав (Пирят.)]. -тать движимое и недвижимое имущество - набувати рухоме й нерухоме майно. -бресть что-л. покупкою - набути що куплею (купівлям). Он -брёл себе большое состояние - він придбав (нажив, здобув) собі великий статок (и великі статки). -тать, -сти права гражданства - набувати, набути права (и прав) громадянства. -сти хозяйничая - пригосподарювати, загосподарити що. -сти барышничеством - прибаришувати що. -сти торгуя в кабаке - зашинкувати що;

2) (снискивать) здобувати, здобути, придбати що, заживати, зажити чого. -сти всеобщее уважение, дружбу, расположение - здобути (придбати) загальну пошану, дружбу, прихильність. -тать, -сти любовь, благосклонность чью-л. - підходити, підійти під чию ласку, діставати, дістати ласки в кого. [Такої ласки дістану і в Параски (Номис)]. -сти доверие чьём-н. - зажити в кого віри. [Я віри в їх зажив, щоб дізнаватись тим робом про їх заходи ворожі (Грінч.)]. -бресть славу, известность, популярность - (з)добути, придбати славу (и слави), відомість, популярність, зажити (залучити) слави, убитися у славу, зажити популярности, у мову увійти. [Антосьо все в мову входив і між товариством і в городі (Свидн.)]. Он -брёл себе много друзей - він придбав собі багато приятелів;

3) (усваивать себе, получать) набувати, набути, набирати, набрати чого. - тать форму чего-л. - набирати форми чого. -тать вкус чего - набувати (набирати) смаку чого. [На морі, коли воно тихе, страва набира особливого смаку (Леонт.)]. -тать, -сти значение, ценность - набирати, набрати, набувати, набути ваги, вартости. [Тоді тільки ідея набирає вартости, коли переводиться в життя (Коцюб.)]. -сти значение среди кого - увійти в значність між ким. -тать, -бресть влияние - забирати, забрати силу, здобувати, здобути вплив на що. [Таку силу забрали запорожці (Сторож.)]. -тать, -сти власть над кем - силу міць брати, забрати и взяти над ким. [Мотив сучасности бере силу над поетами (Єфр.)]. -тать, -сти силу - набувати, набути, набирати(ся), набрати(ся) сили. [Цей гурт де-далі більшатиме, набиратиметься сили (Грінч.)]. -тать, -сти интерес - набирати, набрати інтересу. -тать навык, опыт - набувати навички до чого, досвіду в чому, наламуватися до чого. -сти привычку - набратися звички. -тать, -сти необходимые познания в чём - здобувати, здобути (придбати) потрібні знання з чого и в чому. [Сам неписьменний здобуває він ті знання або з розмов, або слухаючи, як хто инший читає (Грінч.)]. -сти знания от кого - набратися науки в кого. -сти оперение (о птицах) - у пір'я (у колодочки, у палки) вбитися, упір'їтися. Приобретенный - набутий, (з)добутий, надбаний, придбаний, нажитий, зажитий, пригосподарьований, загосподарений и т. д. [І жіноче, і дівоче, і що було пригосподарьоване, усе забрато (Квітка)]. -ное имущество - набуте (придбане) майно, надбання.

* * *

несов.; сов. - приобрест`и

1) придбава́ти, придба́ти, набува́ти, набу́ти и понабува́ти, несов. надба́ти, понадба́ти; ( покупать) купува́ти и купля́ти, купи́ти, покупува́ти, покупля́ти, покупи́ти

2) (получать, добывать, снискивать) здобува́ти, здобу́ти; ( доставать) дістава́ти, діста́ти; ( усваивать) засво́ювати, засво́їти

3) (что - значение, права) набува́ти, набу́ти (чого); (вид, форму, характер) набира́ти, набра́ти (чого)

НІГІЛІЗМ ( від лат. nihil - ніщо) - світоспоглядання та спосіб людського світовідношення, що містить інтенції заперечення, свавілля, відчаю, розчарування, недовіри тощо. Н. виражається у запереченні існування Бога, безсмертя душі, свободи волі, могутності розуму, можливості пізнання, об'єктивності моралі, духовних підвалин буття, культурних засад, суспільного устрою, прав націй на самоідентифікацію та самовизначення, оптимістичних перспектив людської історії. Абсолютною формою Н. є самогубство й жага до тотальної руйнації, але найчастіше він виражається через відносні форми, тобто скасовування або знецінення певного боку реальності, з метою піднесення інших. Акти негації в нігілістичній свідомості пов'язані з усвідомленням людської неспроможності пояснити чи обґрунтувати всі підстави буття, а також з відчуттям непевності В. иявом Н. є світонастанова, що відповідає ситуації межування з екзистенційною "безоднею"; зрештою, він стає засобом переоцінки цінностей. В Н. існують дві позиції: "пасивна", що базується в інтровертній поведінці, й "активна", яка виходить з позиції сили, що здатна дієво перетворювати світ. В укр. Н. ця типологія представлена войовничістю "vita heroica" й фаталістичним песимізмом представників "vita minima", тобто агресивною позицією перебільшення потенцій національного буття і психологічними комплексами меншовартості та кривдженості. Крім заперечення, Н. притаманні: здатність до "неантизації" (спосіб звільнення місця для легітимації нових моделей); песимістична іронія (метаісторичний спосіб оцінювання цивілізаційних процесів); інтелектуальна провокація (випробування цінностей); редукція до профанного (актуалізація того, що виходить за межі осердя культури); бунт як містерійно-вакхічний прояв; ситуація абсурду (відчуття відчуженості в світі); прояви гри (неупереджений спосіб сприйняття дійсності в процесі відкриття шляхів свободи). В історії нігілістичного звершення виокремлюють "філософський" (метафізичний, епістемологічний, етичний та теологічний), "суспільно-політичний" та "естетичний" Н. В Античності ідеї Н. проявлялися у вченнях софістів, кіренаїків, кініків, епікурейців та скептиків. Середньовічний Н. постає як акт єретичного "відпадання" від Бога через створення вільного інтелектуального простору, з одного боку, та через впровадження владних структур з метою утвердження християнської догматики, з іншого. В добу Відродження набула загострення трагедія ілюзорно-вільної особистості, абсолютизація якої в індивідуалістичному самоствердженні сягала межевого рівня. Людина прагнула позбутися зовнішніх підвалин свого онтологічного опертя і намагалася покладатися лише на себе. Нігілістичне самоуповноваження людини Нового часу позначається матеріалізмом, ідеями Просвітництва XVII - XVIII ст. (перебільшені домагання на отримання абсолютного знання, нездатність пояснити свободу, зведення людини до "понятійного існування", а історії - до руху та взаємозв'язку категорійних рядів) З. нецінення повноважень розуму на абсолютне панування призвело до краху оптимізму та спричинило появу песимістичних вчень (Шопенгауер, К'єркегор), індивідуалістичного Н. (Штирнер) та радикально-анархічного відкидання суспільного устрою (рос. тероризм XIX ст.). У Ніцше Н. стає усвідомленою характеристикою західної культури. Добою Н. він називає історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим, до якого причетні християнство, поява моралі та філософська істина. Процес знецінення цих ідеалів позначений фразою: "Бог помер". На зламі XIX - XX ст. виникають дискурси "підозри", позначені Н. Це активний Н., що втілився у викритті оман цінностей культури (Ніцше), відчуження пролетаря, котрий прагне активного звільнення праксису від владних фантомів капіталу (Маркс), а також в активізації свідомості людини, яка опановує смислами дійсності, супротив репресивній дії культури, покликаної лише збільшувати царину позасвідомого (Фройд). Катастрофізм XX та поч. XXI ст., світові війни, поява та крах тоталітарних систем, техногенні аварії, небезпека екологічних криз, небувалі людські жертви, тероризм уможливили ідеї "кінця історії", "смерті" культури та людини.

ПРОСВІТНИЦТВО - а) хронологічний період кін. XVII - XVIII ст., який позначається поняттям "доба П."; б) філософська та ідейна течія, поширена в Зх Є. вропі у XVII - XVIII ст., що охопила фактично всі сфери культури. Отже, П. - це загальнокультурне явище процесу історичного розвитку Європи. Термін "П." зустрічається у працях Вольтера, Гердера, але остаточно входить у вжиток після опублікування праці Канта "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?" (1784). Історичним ґрунтом становлення просвітницької ідеології став інтенсивний розвиток наукових знань у XVII ст І. деал наукового знання, що невіддільний від раціональності та оптимізму, сприяв реалізації можливостей пізнання. Важливою складовою просвітницької ідеології стала розробка суспільно-політичних теорій, зорієнтованих на розбудову раціонально організованого суспільства В. основу просвітницьких суспільно-політичних теорій було покладено поняття незмінної людської природи, зміст якого включав ідею про рівність людей від природи, а також про існування низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина. Одним із засобів утвердження ідеалів П. їхні прихильники вважали розвиток історичної науки ("школи моралі й політики"). При цьому просвітницький погляд на історію характеризувався наступними властивостями: відмова від теологічного способу пояснення історичного процесу, різко негативне ставлення до Середньовіччя, ідеалізація Античності, історичний оптимізм та віра в прогрес, визнання існування єдиних історичних закономірностей розвитку всього суспільства. В органічному зв'язку зі всією системою знань мислителів П. були проблеми виховання. Значний внесок у розвиток педагогічної науки внесли Локк.Дидро, Гельвецій, Руссо. Розвиток П. мав і свою незаперечну національну специфіку, в контексті чого, як правило, виділяють англ., франц., нім., італ. П. тощо. Серед основних течій англ. П. вирізняють: а) ідеалістичну: Шефтсбері, Берклі, Г'юм, шотланд. школу здорового глузду (Рід, Бетті, Оствальд); б) матеріалістичну: Коллінз, Гартлі, Пристлі, Толанд, Ньютон. Розвиток франц. П. охоплює ранній етап (XVII ст. - Лабрюєр, Ларошфуко, Декарт, Гассенді) та високе П. (XVIII ст. - Монтеск'є, Маблі, Вольтер, Кондильяк, Руссо, Ламетрі, Дидро, Гельвецій, Гольбах, Марешаль, Мельє та ін.) О. днією з центральних подій розвитку франц. П. стало йидання "Енциклопедії" (1751 - 1780), асоціально-політичним завершенням - події Французької революції 1789 р. П. у Німеччині розпочалося доволі пізно - у XVIII ст., що було зумовлено економічною відсталістю та відсутністю національної єдності; соціально-політичні та філософські пошуки цієї єдності стали однією з найпотужніших сполук нім. П. До чільних представників нім. П. належать Крузій, Чирнгауз, Томазій, Баумгартен, Гаман, Якобі, Гердер, Гете, Лессинг. П. в Італії було щільно поєднано з боротьбою за національне об'єднання. Важливе місце у працях італ. просвітників займало питання про єдину літературну італ. мову. Ідеї італ. П. рельєфно відбились у працях Чезаротті, Веррі, Беккаріа, Філанджері, драматургії Гольдоні.

1) (чего) визнання, признання, визнаття, признаття чого, (в чём) признання в чому. [Казав собі: піду, признаюся… та й зупинявся: якийсь страх перед тим признанням обіймав його (Грінч.). По його визнаттю стала громада радитись, що робити (М. Вовч.). Визнання соціяльної революції.]. -ние в любви - освідчення, признання (в коханні). -ние прав наследника - визнання прав спадкоємця. Сделать неосторожные -ния - зробити необачні признання. Добиваться, добиться -ния - добуватися, добутися признання від кого, (диал.) нуждати кого (щоб признався). [За ті гроші, що вкрадено, нуждають парубка в розправі (Волч. пов.)]. Исторгнуть -ние у кого - вирвати, видобути признання в кого;

2) кого кем, чем - визнання, визнаття, узнання кого за кого, за що. [Узнання нашого українського язика за окремий язик (Н.-Лев.)];

3) кого, чего (узнание) - пізнання кого, чого.

* * *

1) ( чего) визна́ння и визнаття́, визнава́ння

2) ( одобрение) визна́ння

3) ( в чём) призна́ння; ( в своих проступках) зізна́ння

- establish a bank

- recognition agreement

1) перенесення; переміщення

2) переведення (по службі)

3) юр. поступка, передача (майна тощо)

4) документ про передачу; трансферт

5) переказ (грошей)

6) пересадочний квиток

7) перевезення вантажів

8) амер. пересадка (на залізниці тощо)

9) pl перебивні картинки

10) друк. дзеркальний відбиток

11) тех. перемикання

12) пором

1) переносити, переміщати; переставляти

2) військ. переносити (вогонь)

3) юр. передавати, уступати (майно тощо)

4) переказувати (гроші); перераховувати (суми)

5) перевозити

6) перебивати малюнок

7) переходити, переводитися (на іншу роботу)

8) робити пересадку (на транспорті)

* * *

1) перенос, перенесення; переміщення

2) переведення ( по службі)

3) передача

4) aмep. переказ ( грошових сум); перерахування ( сум)

5) aмep. пересадковий пункт, пункт пересадки; пересадка ( на залізниці)

6) переведення малюнка на іншу поверхню

7) pl переводні картинки

8) пoлiгp. дзеркальне відтиснення

9) перевод фарб на полотно ( при реставрації)

10) тex. перемикання

1) переносити, переміщати; переставляти; перекладати: перевозити

2) переводити (по службі, роботі, навчанню)

3) передавати

4) робити пересадку, пересідати ( з одного транспортного засобу на інший)

5) ( into) перетворювати; перетворювати

6) переводити малюнок на іншу поверхню, особ. наносити малюнок на літографський камінь

1. n

1) добровільна праця; добровільний акт

2) прихильник принципу добровільності

3) соло на органі (в церковній службі)

4) довільна програма (на змаганні); номер за вибором виконавця

5) експромт, імпровізація

6) факультативний екзамен

2. adj

1) добровільний, добровольчий

2) що має свободу волі; що користується свободою вибору

3) свідомий, навмисний, умисний

4) довільний

5) що підтримує принцип добровільності (служби в армії)

6) що обстоює принцип відокремлення церкви і школи від держави

7) неоплачуваний, безоплатний (про працю); громадський, добровільний; благодійний

8) що утримується на добровільні внески (на приватні кошти)

9) стихійний, спонтанний; що виникає несподівано

10) що бажає (готовий) (щось зробити)

11) дикорослий

* * *

1) добровільна робота; добровільний акт

2) прихильник принципу добровільності [див. voluntaryism ]

3) соло на органі (до, під ч.ас або після церковної служби)

4) вільна програма ( на змаганнях); номер за вибором виконавця; експромт, імпровізація

5) факультативний екзамен

6) = volunteer 1

1) добровільний; voluntary confession добровільне зізнання; voluntary contributions добровільні внески; voluntary enlistment військ. добровільне зарахування на воєнну службу; voluntary jurisdiction юр. добровільна підсудність; voluntary settlement юр. полюбовна згода

2) маючий свободу волі; той, що користується свободою вибору; man is a voluntary agent людина має свободу волі; he was а voluntary agent in the matter в цьому питанні він діяв за власною волею; he was not a voluntary agent у нього не було вибору

3) свідомий, навмисний; voluntary manslaughter навмисне вбивство; voluntary discipline свідома дисципліна

4) спец. довільний; voluntary movement фізіол. довільний рух; voluntary muscle анат. м’яз, що довільно скорочується; voluntary exercises спорт, довільні вправи

5) неоплачуваний, безоплатний ( про працю); суспільний, добровільний; благодійний; voluntary worker людина, що виконує роботу без оплати; суспільний робітник; voluntary assistants /helpers/громадські представники, добровільні помічники (в школі, лікарні); voluntary society суспільна або благодійна організація; добровільне суспільство; юр. безплатно; без зустрічного задоволення; voluntary conveyance передача прав без зустрічного задоволення; voluntary grantee особа, якій безплатно передається право на що-небудь

6) що утримується на благодійні внески, на приватні кошти; voluntary schools [hospitals] школи [лікарні], що утримуються на кошти приватної благодійності; churches церкви, відділені від держави на кошти віруючих

7) стихійний, спонтанний; невимушений

1) перенос, перенесення; переміщення

2) переведення ( по службі)

3) передача

4) aмep. переказ ( грошових сум); перерахування ( сум)

5) aмep. пересадковий пункт, пункт пересадки; пересадка ( на залізниці)

6) переведення малюнка на іншу поверхню

7) pl переводні картинки

8) пoлiгp. дзеркальне відтиснення

9) перевод фарб на полотно ( при реставрації)

10) тex. перемикання

1) переносити, переміщати; переставляти; перекладати: перевозити

2) переводити (по службі, роботі, навчанню)

3) передавати

4) робити пересадку, пересідати ( з одного транспортного засобу на інший)

5) ( into) перетворювати; перетворювати

6) переводити малюнок на іншу поверхню, особ. наносити малюнок на літографський камінь

1) добровільна робота; добровільний акт

2) прихильник принципу добровільності [див. voluntaryism ]

3) соло на органі (до, під ч.ас або після церковної служби)

4) вільна програма ( на змаганнях); номер за вибором виконавця; експромт, імпровізація

5) факультативний екзамен

6) = volunteer 1

1) добровільний; voluntary confession добровільне зізнання; voluntary contributions добровільні внески; voluntary enlistment військ. добровільне зарахування на воєнну службу; voluntary jurisdiction юр. добровільна підсудність; voluntary settlement юр. полюбовна згода

2) маючий свободу волі; той, що користується свободою вибору; man is a voluntary agent людина має свободу волі; he was а voluntary agent in the matter в цьому питанні він діяв за власною волею; he was not a voluntary agent у нього не було вибору

3) свідомий, навмисний; voluntary manslaughter навмисне вбивство; voluntary discipline свідома дисципліна

4) спец. довільний; voluntary movement фізіол. довільний рух; voluntary muscle анат. м’яз, що довільно скорочується; voluntary exercises спорт, довільні вправи

5) неоплачуваний, безоплатний ( про працю); суспільний, добровільний; благодійний; voluntary worker людина, що виконує роботу без оплати; суспільний робітник; voluntary assistants /helpers/громадські представники, добровільні помічники (в школі, лікарні); voluntary society суспільна або благодійна організація; добровільне суспільство; юр. безплатно; без зустрічного задоволення; voluntary conveyance передача прав без зустрічного задоволення; voluntary grantee особа, якій безплатно передається право на що-небудь

6) що утримується на благодійні внески, на приватні кошти; voluntary schools [hospitals] школи [лікарні], що утримуються на кошти приватної благодійності; churches церкви, відділені від держави на кошти віруючих

7) стихійний, спонтанний; невимушений

ЕГАЛІТАРИЗМ (франц. egalitarisme, від egalite - рівність) - вчення про загальну рівність людей. Його витоки сягають міфів первісного суспільства про минулий золотий вік людства. До Е. зверталися Гесіод та інші античні автори. Аскетична майнова рівність притаманна ранньому християнству, пізніше деяким чернечим орденам, а згодом і сектантським. У докапіталістичну добу виникають соціальні рухи з утопіями переділу землі на засадах рівності. За капіталізму теоретично сформувалась ідея нівелювання майнових прав громадян за умови збереження приватної власності. Руссо обґрунтував ідею рівності на засадах суспільної угоди між егоїстичними за своєю природою індивідами. Втілити у життя ідею Е. намагалися у Великій Британії XVI ст. левеллери, у Франції - якобінці та послідовники Бабефа - бабувісти. Рівність, разом із свободою та братерством, проголошено ідеалами Французької буржуазної революції. За Енгельсом, Е. становить необхідний перехідний період від плебейсько-дрібнобуржуазної революційності до пролетарської. Його риси виразно прослідковуються у теорії та практиці "казарменого" соціалізму. Ідея зрівняльного землекористування з кін. XIX до серед. XX ст. поширилася в Азії, Сх. Європі, Африці та Латинській Америці. Принцип Е. поділяє сучасне гуманітарне знання на два напрями - неолібералізм, який обстоює різні форми регулювання доходів та життєвого рівня населення, і неоконсерватизм, який виступає проти надмірного втручання держави в економічні та соціальні стосунки. Між цими ідейними полюсами пролягає основне річище соціально-філософських підходів до проблеми рівності.

Кістяківський, Богдан Олександрович (1868, Київ - 1920) - укр. філософ, правознавець, публіцист. Дійсний член Української Академії наук (1919), декан юридичного ф-ту Київського ун-ту (1919). Вивчав історію під керівництвом Антоновича, соціологію та філософію - у Зіммеля та Віндельбанда. Вважав себе учнем Драгоманова, брав участь в укр. соціалістичному русі (т. зв. "драгоманівці"), діяч конституційно-демократичного рос. та укр. рухів. Головна філософська проблема - з'ясування загальних принципів створення системи наукових знань про суспільство. На початковому етапі своїх наукових студій виходив з розуміння суспільства як колективного цілого, тобто єдності "індивідностей" (індивідуальних буттів), яку називав генетичним поняттям, на відміну від метафізичних понять "духа" чи "необхідності"; вважав індивідуальність витоком суспільного розвитку. Надалі це уявлення зазнало коректив ("Соціальні науки і право", 1916): розвиток пояснюється як взаємодія суспільного та індивідуального начал, історична реальність визначається певною відповідністю між рівнем розвитку культури суспільства та окремих "індивідностей" (груп, класів, націй), а характер епохи - змістом суспільної свідомості, притаманним їй способом переживання ідей. Основою свідомої діяльності людини К. вважав принцип належнісного: у суспільстві, на відміну від природи, відбувається перетворення необхідного на належне завдяки діям людей, які керуються усвідомленням свого обов'язку; сама ж необхідність здійснюється як індивідуальний збіг обставин, що визначається культурними цінностями - нормами (логічними, етичними та естетичними), що їх досліджує наукова філософія. Суб'єктом суспільної діяльності є культурна спільнота. Роль інтелектуалів полягає у тому, щоб надати "культурного вияву" тим цінностям, якими вони керуються. Протиставляв два стилі мислення - генетичний (критичний) та метафізичний. Перший ґрунтується на доповняльності методів, множинності, плюралізмі теоретичного пояснення, включає дослідження статистичних імовірностей. Обстоював ідею плюралізму і доповняльності теорій (зокрема у галузі правознавства), оцінював філософію як критику понять, що допомагає обмежити теоретичні узагальнення, подолати їх метафізичність і вияснити зміст тих логічних норм, якими керується дослідження.

[br]

Осн. тв.: "На захист науково-філософського ідеалізму" (1906); "Реальність об'єктивного права" (1910); " Раціональне та ірраціональне у праві" (1911); "Проблема і завдання соціально-наукового пізнання" (1912); "М.П. Драгоманов і питання про самостійну українську культуру" (1912); "Держава і особистість" (1916).

Мак'явеллі, Нікколо (1469, Флоренція - 1527) - італ. державний діяч, філософ, письменник (комедіограф), поет. Висока освіченість М. включала досконале знання античної класики (латиною) та італ. літератури. Замолоду проявив себе як досвідчений і талановитий політик; у віці 29 років був обраний на посаду другого канцлера уряду республіки Флоренція. Після падіння республіки і відновлення влади Медичі (1512) М. був заарештований і висланий у свій маєток, де написав більшість своїх творів. У центрі уваги М. - філософія історії та політичні процеси, пов'язані із створенням, розвитком та руйнуванням держав. У перебігу цих процесів велика роль відведена Фортуні, або Долі, яку М. вважав втіленням неминучого природного порядку речей. Але разом з тим вплив Долі не є фатальним, оскільки він багато в чому зумовлений об'єктивним середовищем та умовами, в яких діє людина І. сторичні події несуть на собі відбиток діянь самої людини, її вміння як пристосуватися до обставин, так і протистояти їм. М. наголошував на тому, що егоїстично орієнтовані потреби й інтереси є головною рушійною силою всіх різновидів людської діяльності - від родинно-побутової до політичної, від суто фізіологічної до інтелектуальної. Зокрема, всім людям притаманна потреба у примноженні власного багатства й поліпшенні добробуту своєї родини та громади, тісно пов'язана із відчуттям необхідності індивідуальної та національно-державної незалежності, економічної свободи, із прагненням до їх набуття і захисту Ч. им меншими є сподівання на можливість вільного вибору форм життєдіяльності та на їх позитивний результат, тим істотніше пригнічується індивідуальна й колективна активність. М. закликав наслідувати античні зразки гармонійного поєднання тілесної сили й здоров'я, крицевої міцності волі та величності духу, тобто прагнути до взаємоузгодженого і різнобічного розвитку, виявлення і задоволення всіх основних різновидів людських потреб, а насамперед вивчати і наслідувати приклад і принципи дохристиянської Римської імперії. Досліджував досвід і правила політичної діяльності, зокрема, закликав відокремити політику від моралі та характеризувати самостійність, міць і велич держави як ідеал, для досягнення якого політики повинні використовувати будь-які засоби. Звідси термін "мак'явелізм" - для визначення брудної політики за принципом "мета виправдовує засоби". Однак сам М. швидше засуджував, аніж схвалював відомі йому історичні приклади такого розуміння політики. Надавав монархії перевагу над республікою, зокрема, зазначав меншу ефективність останньої форми правління в критичних ситуаціях та значно сильніший руйнівний вплив її на підкорені силою народи околиць держави. Водночас М. вважав основою сили і стійкості держави та державця насамперед підтримку народу, здобуту як шляхом врахування і задоволення природних прав та інтересів громадян, так і завдяки військовим, дипломатичним, економічним успіхам владаря. У "Роздумах..." М. обґрунтовував думку про необхідність розмежування та водночас врівноваження влади державця, знаті (нобілітету) та народу. У наступних сторіччях, пов'язаних із становленням і розвитком демократій, ця думка трансформувалася в одну з фундаментальних ідей політичної філософії та практичної політики - про розподіл та збалансування різних гілок влади. М. - талановитий поет та автор драматичних творів; один із фундаторів європейської комедіографії. Був послідовним і палким захисником поширення та розвитку італ. мови. П'єса М. "Мандрагора" зажила слави насамперед як твір, написаний на поч. XVI ст. літературною італ. мовою.

[br]

Осн. тв.: "Державець" (1513); "Роздуми про першу декаду Тита Лівія" (1513 - 1516); "Діалоги, або роздуми про нашу мову" (1514 - 1516); "Бельфагор", "Мандрагора" (1518); "Про військове мистецтво" (1519 - 1520); "Флорентійські хроніки" (1520 - 1525).

НЕОГЕГЕЛЬЯНСТВО - напрям філософії кін. XIX - XX ст., якому притаманне прагнення створити цілісний світогляд на засадах нової інтерпретації філософії Гегеля. Першопочатково Н. виникло серед прихильників вивчення філософії Гегеля, які намагалися поєднати гегельянство з нововиниклими філософськими течіями. Н. у Великій Британії (Е. Керд, Дж. Керд, Бредлі, Бозанкет, Мак-Таггарт, Коллінгвуд), протиставляючи свій підхід англ. позитивізму, спрямувало свої пошуки від крайнощів абсолютного ідеалізму до обґрунтування прав індивідуальності у персоналізмі; діалектичний метод Гегеля інтерпретувався крізь призму поняття ступенів людського досвіду, репрезентованих у "Феноменології духу". В США під впливом англ. Н. розвиток основних філософських ідей відбувався у напрямі до персоналізму (Боун, Ройс). Основні події розвитку Н. в Італії розгорталися у царині протиборства ідей лібералізму (Кроче) та тоталітаризму (Джентиле) навколо гегелівської концепції держави. У Німеччині Н. сформувалося під впливом Марбурзької (Коген, Наторп, Кассирер) та Баденської (Віндельбанд, Риккерт) шкіл неокантіанства, почасти під впливом філософії Дильтея. Проте у Німеччині Н. не набуло цілісності, а створило лише загальне філософське тло для дослідження низки проблем. Кронер реінтерпретував гегелівський дух через поняття душі, запозичене з філософії життя. Глокнер поглибив ірраціоналістичні моменти в теорії пізнання. Кон, Ліберт, Марк зосередилися на проблемах діалектичного методу. Н. у Франції (Валь, Кожев, Іпполіт) у його ірраціоналістичній та індивідуалістичній версіях було дотичним до зародження екзистенціалізму.